Логин:
Пароль:
Реєстрація Забули пароль?

01.06.2012

Дві Любові Галини Соколенко

- Галино Михайлівно, я до Вас. Необхідна порада.- Високий підтягнутий юнак зайшов до кабінету, тримаючи під рукою течку з паперами.

- Добре. Обов’язково порадимося, якщо трохи почекаєте, - охоче відповіла Галина Михайлівна.

До її безпосередніх обов’язків заступника прокурора тепер належить здійснення нагляду за додержанням законів органами внутрішніх справ і податкової міліції при провадженні оперативно-розшукової діяльності, дізнання та досудового слідства.

- Галино Михайлівно, необхідно терміново доставити папери, - з порога повідомила секретарка.

- Якщо терміново- я даю „п’ятірку” на таксі, і ти швидко справишся.

- То що, Галино Михайлівно, вже ознайомилися? – Нетерпляче поцікавився колега у дверях своїми справами і подав знак, щоб вийшла.

- У кожного обов’язково щось невідкладне і термінове, - швидким кроком повернулася з „тридцятисекундної наради” до кабінету. – А тому не можу проігнорувати, - ніби вибачаючись, спробувала поновити нашу розмову Галина Михайлівна.

Це лише фрагмент звичайного робочого дня заступника прокурора м.Коростеня, що в Житомирській області, Г.М.Соколенко. Хіба що на той час було вдвічі більше справ: прокурор міста перебував у відпустці, і доводилося, окрім поточної роботи, виконувати ще і його обов’язки. Але по тому, як енергійно справлялася і чітко роздавала доручення підлеглим ця комунікабельна жінка, відчувалося, наскільки впевнено вона себе почувала. Коротка стрижка, молодіжний стиль одягу (блуза, брюки), cтильні туфлі на високих підборах і жвавий погляд вщент руйнували невідомо ким сформований і давно усталений стереотип прокурорки, яка мала б бути насупленою і непривітною. Якби не табличка на дверях кабінету із зазначеною посадою, можна було б подумати, що потрапили до директора школи. За хвилину-другу пролунає дзвінок - і коридор наповниться дитячим галасом – такою невимушеною була атмосфера.

А між тим, у липні виповнилося 27 років прокурорського стажу Галини Соколенко. Майже 10 тисяч днів прожито і відпрацьовано на одному місці...

ВИБІР

У школі Галина Соколенко вчилася легко, особливо не напружуючись та не перетворюючись у „зубрилку”. До золотої медалі не тягнулася, але срібна була забезпечена. Шкільні предмети не видавалися їй складними, хіба що цікавою була хімія. А от після школи, повертаючись додому, не могла пройти байдуже повз домівку сусіда: він був слідчим районної прокуратури. Його «професійна» бібліотечка – книги, збірники, брошури про слідчу практику, методику розслідування і просто захоплюючі розповіді на цю тему магнітом притягували школярку з допитливими очима. Для Галинки то був зовсім інший світ, цікавий, небуденний і таємничий. Але після закінчення школи вирішила, що юрфак для неї – то нереально: занадто важко було вступити. Так опинилася в Одеському інституті на хімічному факультеті. Для того, щоб, розчарувавшись, гайнути аж до Казанського юридичного. Як? Дуже просто: виступаючи у складі збірної команди України з легкої атлетики та університетської збірної, охоче піддалася на вмовляння друзів з Казані і після першого курсу перевелася на юридичний факультет Казанського університету. Відразу інтуїтивно відчула: це – її. А тому, обравши судово-прокурорську слідчу спеціалізацію, успішно поєднала навчання зі спортом.

До Коростеня повернулася з дипломом та немовлям-донькою, через яку й попросила відкріплення з Мордовії, куди спочатку направили після університету. А попрацювавши трохи адвокатом у юридичній консультації, дочекалася все ж вакансії і перейшла працювати до міської прокуратури, незважаючи на те, що зарплата була значно нижчою. Цілком ймовірно, що не кожний теперішній випускник вчинив би так. Але Галина Соколенко, яка й сьогодні не помічає за собою жадоби до накопичення фінансів, зробила свій вибір, не надавши такому фактору хоч якогось значення ще тоді, у свої 26 років.

- Моя перша справа? – перепитала Галина Михайлівна, на мить задумавшись. – Найпершу свою справу, по якій я підтримувала обвинувачення у суді, мені важко згадати у цю хвилину. Знаю напевне, що це була звичайна справа. Ніхто не перебирав і не вибирав собі особливої, адже у прокуратурі міста тоді, у 1976 році, було всього чотири працівники: прокурор, помічники і слідчий. Це тепер у прокуратурі міста нас дев’ять працівників.

Тоді, роблячи свої перші самостійні кроки, молодому спеціалісту Галині Соколенко найбільше хотілося не схибити. Допомагали колеги. Ніколи не відмовляв у пораді досвідчений правознавець М.Є Петлик, який працював прокурором міста. Але коли молодий прокурор Соколенко виступала у суді, то знала, що у ті хвилини можна покластися лише на саму себе, на свої знання. Обвинувач повинен бути справедливим – і ніколи не переступити тонку грань, аби не звинуватити ні більше – ні менше. Тому й не давала собі спокою, тому й піднімала щораз вище і вище планку вимогливості.

Михайло Євдокимович Петлик, її „перший прокурор”, який також відпрацював понад чверть століття в органах прокуратури (тепер на відпочинку), характеризуючи Галину Соколенко, назвав її єдиною жінкою з такою високою вимогливістю до себе, яку йому довелося зустріти в органах прокуратури. „Вона знає свою справу відмінно. Це людина, яка ніколи не підведе.” Погодьтеся, навіть не про кожного друга можна так сказати.

НЕПОХИТНА, ЯК БУКВА ЗАКОНУ

А справа, за яку взялася Галина Соколенко, далеко не з легких. Десяти- дванадцятигодинний робочий день, здебільшого без вихідних, з нічними виїздами на місця подій... У цьому їй навіть „повезло”: слідчий жив поверхом вище. І якщо був нічний виклик, то він, спускаючись, просто стукав їй у двері, і вони їхали у темну ніч, дощову чи морозну, щоб по гарячих слідах розкрити злочин. Така робота, не дивлячись на усі труднощі, була цікавою для молодого прокурора, бо вимагала сил, енергії, пильності, уваги. Відразу, по гарячих слідах, знімали на відеокамеру, писали сценарій (!) який значно допомагав у відтворенні обстановки. Такі вбивства, безперечно, ставали розкритими, бо злочинцю просто не залишалося ніяких шансів на виправдання.

Хоча, всяк траплялося. До цього часу Галина Соколенко пам”ятає одне з вбивств, коли підозрюваний спочатку признався, а потім відмовився від своїх показань. Знову розпочалася клопітка праця з деталями. Зупинилися на телефонному кабелі, який був дуже специфічно перерізаний гострим ножем. Провели криміналістичну експертизу з ножем ї з”ясувалося, що такий зріз на телефонному кабелі можна зробити лише тим ножем, на який вказав злочинець. Тоді вже йому довелося відповідати за законом. А свою поведінку (відмову від показань) він намагався пояснити своєрідним протестом проти того, що його примусила признатися у злочині жінка –прокурор.

Симпатична молода жінка – прокурор і справді могла справити враження на будь-кого. А ще в ній відчувалася людяність, справедливість, чесність. Не дивно, що з нею хотіли поділитися тоді, коли на серці було важко. І не тільки колеги чи знайомі. Галина Михайлівна пригадала епізод, коли їй, як виконуючій обов’язки прокурора, необхідно було видати санкцію на арешт підозрюваного у злочині. Раптом їй повідомляють, що він почав видавати себе за психічно хворого. Вирішила не поспішати із висновками, а поговорити із затриманим. Спустилася до нього у підвал, завела розмову. Та за хвилину вже самій довелося вислуховувати „житейські проблеми” підозрюваного. Як з’ясувалося, йому необхідно було комусь „полегшити свою душу”, все розповісти. Історія закінчилася тим, що подякував прокуророві, який зумів просто по-людськи вислухати. Такі випадки запам’ятовуються надовго.

Очевидно, навіть у найсуворішого прокурора трапляються хвилини співчуття до тих, хто порушив закон. Але Галина Михайлівна вважає, що якщо жалість і виникає, то вона повинна бути завжди у межах закону. Принаймні, перед нею ніколи не стояла проблема: пом’якшити вину або образно кажучи, заплющити очі на злочин через те, що злочинця суто по-людськи жаль. Саме дотримання закону і дозволяє проявити людськість. І в цьому вона непохитна, як сама буква Закону.

НАГОРОДИ, ЗАСЛУЖЕНІ ЧЕСНО

Гортаючи сторінки пожовклих звітів, натрапила на аркуш за 1984-й рік.” За дев’ять місяців 1984 року безпосередньо за участю Соколенко розглянуто 50 кримінальних справ, 73 цивільні справи, підготовлено 36 позовів і заяв, вирішено 109 скарг і заяв, підготовлено 6 аналізів і узагальнень”. Навіть якщо зробити певну скидку на „точність” будь-яких звітів, то все одно важко не помітити досить таки напруженого ритму роботи прокурора Г.Соколенко, який будь-хто з прокурорів може елементарно порівняти зі своїми темпами. Не знаю, як щодо інших, а щодо Галини Соколенко, виходячи лише із наведених прикладів, не викає ніяких сумнівів у тому, що вона нагороджена цілком заслужено медаллю „За трудову доблесть” ще у 1986 році. Є у неї й інші відзнаки, заохочення, Почесні грамоти, цінні подарунки і навіть звання „Почесний працівник прокуратури України”, які мають взагалі лише декілька чоловік в області. Так, їй приємно, що офіційно оцінена праця на високому рівні. Але спочивати на лаврах вона просто не вміє, та й не любить. Тому такий успіх не запаморочив їй голову. Це лиш збільшило відповідальність за те, що вона робить, за рішення, які приймає.

- Коростень – як маленька Одеса, - напівжартома – напівсерйозно говорить Галина Михайлівна. – У нас велика залізнична станція, більша, аніж у Житомирі, що створює пожвавлення. Але порушникам законності я завжди даю пораду не заїжджати до Коростеня, щоб не мати неприємностей, бо у нас вони обов”язково отримають санкцію на арешт.

Щоправда, останнім часом злочинність дещо зменшилася. У містечку майже із 70-ти тисячним населенням є підприємства, які стабільно працюють, зокрема, відомий „Коростенський фарфор”, заводи „Янтар”, „Хіммаш” тощо. Коли працює виробництво, мешканці зайняті на підприємстві, менше таких, що шукають різноманітних пригод, порушуючи законодавство. Та все ж, дрібних правопорушень ще вистачає. І тому прокурор завжди повинен стояти на сторожі законності.

Мабуть, важко уявити прокурора, який, відпрацювавши з 9-ї ранку до 6-ї вечора, може полишити усі свої проблеми за робочим столом і спокійно піти додому. Принаймні, у Галини Михайлівни так не виходить. ЇЇ робота вимагає повної віддачі, часто не на користь сім’ї. Інколи навіть вдома, серед господарських клопотів, голкою кольне сумнів: а раптом щось не додивилася, не дочитала у справі, пропустила повз увагу важливу деталь, а за цим – чиясь доля, чиєсь життя, чиясь воля?

Одного разу до прокуратури міста зайшов чоловік і запитав прокурора Соколенко. А коли Галина Михайлівна зустрілася з ним, то зрозуміла, що він щойно звільнився з місць відбування покарання. Завели розмову. Справді, людина, відбувши п’ять років у місцях позбавлення волі, не тримала темних думок на прокурора, прийшла повідомити про себе, привітатися. А в Галини Михайлівни такий характер, що вона про все розпитає, поцікавиться, чи є гроші, а то й дасть „п’ятірку” на їжу. Очевидно, такий приклад може бути найвищою нагородою, визнанням професіональності, справедливості, законності, за яким живе і діє прокурор.

ЖИТТЄВА ФІЛОСОФІЯ ПРОКУРОРА

- Я люблю інколи на самоті роздумувати про наше життя,- ділиться Галина Михайлівна. – Мені здається, що вчинки повертаються до нас за принципом бумерангу. Вчинив зло – отримуй зло, зробив добро – повертається до людини добро. Тому на зло ніколи не відповідаю злом.

У сотнях перечитаних прокурором томів відмовних матеріалів - море житейської мудрості. Це багаж, який допомагає давати оцінку і людям, і їх вчинкам. Найвищим критерієм в оцінці людей для Галини Соколенко є порядність. Так намагається жити і сама.

...Тричі Галину Михайлівну запрошували на посади прокурорів району – на підвищення: і життєвого досвіду вдосталь, і досконало знає справу, яку виконує. Тричі вона відмовлялася. Одного разу навіть дала письмову згоду. А коли приїхала у Коростень, зайшла до свого кабінету і... розплакалася. Раптом їй здалося, що її ніби взагалі виганяють з прокуратури. Знову відмовилася. Вирішила для себе назавжди: то – не її, вона більше за все на світі любить працювати. Керують нехай інші. Собі не злукавиш...

Не лукавить Галина Михайлівна й перед іншими. На запитання, як їй вдавалося поєднати роботу із сім’єю (має двох доньок), бути такою ж дбайливою господаркою, як і професіональним фахівцем, відповіла дуже відверто: „А я не вважаю, що мені вдалося усе це поєднати у такому ідеальному варіанті.” Чесно і щиро, без перебільшень та спроби прикрасити себе. Бо й справді, і чоловік знав (тепер покійний), і дві доньки знають, що дружина і мама не додала тепла домівці. З тієї ж причини не стала вона й ідеальною бабусею. Онуки – Олексій і Галинка (звісно, на чию честь названа), коли приїжджають гостювати у Коростень, то шукають бабусю Галечку спочатку у прокуратурі...

Надивившись на мамині довічні сидіння на службі, нічні виїзди та роботу без вихідних, доньки не пішли її стежкою (старша закінчила педуніверситет, молодша –технологічний коледж). Але рідні були і є її безмежною любов’ю, можливо, ще ціннішою від того, що віддавала себе більше не їм, а службі, без якої не мислить свого життя. І тому у Галини Михайлівни є одна мрія. Вона може здійснитися, коли підростуть онуки, і хтось з них, можливо, обере її шлях у житті, піде у юриспруденцію. Тоді дві любові Галини Соколенко нарешті з’єднаються. А прокурору Галині Михайлівні, яка несе цей хрест більшу половину прожитого життя, стане від того затишніше і спокійніше. Вона варта того.

Тетяна ГОША,

Житомир-Коростень, 2003 р.

кількість переглядів: 75234