01.06.2012

Тетяна Магалецька

            …ЖИТТЯ,  І СЛЬОЗИ,  І ЛЮБОВ ТЕТЯНИ МАГАЛЕЦЬКОЇ
 
         Схопившись удосвіта й швидко одягнувшись, щоб встигнути на перший рейсовий автобус до обласного центру, Тетяна раптом зрозуміла, що,  крім неї, ніхто більше  не збирається у дорогу.
         - Мамо, я поїду сама? – допитливо заглянула в очі, сподіваючись почути заперечливу відповідь.
         Так довго чекала цієї миті, поки нарешті настане перший самостійний робочий день. А коли прийшов – стало трохи лячно. Десь усередині холодком ворухнулася тривога: як зустрінуть у прокуратурі, що скажуть,  як сприймуть «жовторотого» стажиста. Бо ж і диплома ще не мала, закінчувала останній курс Харківського юридичного інституту. Тому враз подумалося, що набагато певніше почувалася б, якби  поруч хтось був з рідних. А з батьками завжди були близькі стосунки.
         - Дитино, ти вибрала собі таку справу у житті, що чи й вистачить нашого вміння та розуму тобі чимось допомогти, - почула від мами Поліни Степанівни.
          - Єдине, що хотів би додати, - приєднався батько Василь Іванович: пам’ятай, що одягнувши мундир прокурора, ти матимеш владу. Умій нею розпоряджатися мудро, не принижуючи людей.
          Таке благословення від батьків отримала Тетяна Магалецька того далекого січневого дня 1990 року. Морозний ранок другого дня Різдва – 8 січня став початком відліку трудової біографії. Ніколи не замислювалася над тим, чи й він був знаковим, свого роду благословенням. Але вже тоді зрозуміла: відтепер посильний і непосильний вантаж відповідальності за кожний самостійний крок лягатиме на її плечі. І тому немає смислу оглядатися назад. Та й не в її правилах так робити.
         А хто виписував їй правила життя – сама ж і виписувала.
         Можна почати з того, коли поставила собі за мету вивчити юриспруденцію. До Харківського юридичного інституту вступила з четвертої спроби, після трьох невдалих – до Києва. Як дізналася про вступ – заплакала. Можливо, то й була перша перемога юної Тетяни у сутичці з невдачею. Адже щоразу не опускала руки, а поверталася до Андрушівської районної друкарні і випускала «у світ» районну газету. Монотонна фізична праця за друкарським  верстатом вимагала фізичних зусиль, зате вистачало волі думкам,  в яких  Тетяна бачила себе лише на правничому полі.
            Студенти, які докладають максимум зусиль, аби вступити до інституту, завжди відрізняються від інших. Їм не потрібно так званого «реабілітаційного» періоду у навчанні, аби остаточно переконатися у правильності свого вибору. Чітко знала, задля чого вступила, і Тетяна. Навіть виробила свою методику навчання. Завжди готувалася до семінарів у бібліотеці, де вдосталь необхідних підручників. А після успішної підготовки по дорозі до гуртожитку можна було себе винагородити і морозивом та кавою.  Тому здебільшого складалося так, що, на відміну від інших, які тільки засідали увечері за підручники, Тетяна поверталася у гуртожиток «запакована» знаннями.
            Учитися було цікаво. Харківський юридичний інститут з повним правом  можна назвати Храмом юриспруденції № 1 в Україні. Гармонійне поєднання матеріально-навчальної бази та викладацького складу здавалося б, навіть у найінертніших може викликати живий інтерес.
             Справді, і досі прізвища таких викладачів, як  В.М. Горшеньов, Л.М. Кириченко, В.В. Сташис, Є.Є Коновалова, В.П. Мусіяка звучать як пароль професійності для усіх випускників інституту. Ну, а викладачу історії держави і права зарубіжних країн М.М. Страхову на лекціях студенти аплодували. І не лише з поваги до мужньої людини: втратив ногу у Другій світовій війні і читав лекції стоячи, а за блискучі знання, якими він завжди дивував студентів.
            Таке інтенсивне навчання могло привести лише до єдиного бажання: швидше випробувати знання у практичній роботі. Тому вже на останньому курсі навчання Богунська районна прокуратура м. Житомира стала для Тетяни Магалецької першим трудовим університетом.
           З перших днів зрозуміла, що недостатньо володіти знаннями. Важливо вміти їх застосувати у реальних умовах.
            Мабуть, тільки у художніх фільмах герої завжди на висоті та з першої спроби справляються із завданням. Тетяна Магалецька, пригадуючи свої перші трудові будні, не приховує ні труднощів, ні перших своїх невдач. Швидше за все вона зараховує їх до свого активу. Бо вважає, що труднощі та невдачі гартують людину, роблять її мужньою та витривалою, якщо хочете – навіть мудрішою.
            А ще дуже важливо, у який колектив потрапить початківець, будуть колеги-вчителі суворими чи поблажливими, дратуватимуться неоковирними діями чи запасуться терпінням.
             - Тетяно, ти могла б розмовляти голосніше? – Терпляче запитував Володимир Остапчук, прокурор Богунського району м. Житомира, власне, її перший прокурор-наставник (нині обіймає посаду начальника  Головного управління кадрового забезпечення Генеральної прокуратури України).
              І стажист Магалецька не ображалася на такі зауваження, бо розуміла, що для прокурора, який виступає у судових засіданнях, просто не існує дрібниць. Особливо така річ, як мова. Вона має бути чіткою,  в міру твердою, впевненою. Переконливість інтонації, а не занадто тихий чи кволий тембр голосу додає переконаності у прийнятті рішень.
             Відразу ж засвоїла й азбучні істини: непідготовленим йти на судове засідання  - це не лише не поважати присутніх, а й не поважати себе.
              Найперший і єдиний випадок, коли пішла на судове засідання, не вникнувши у матеріали справи, й понині згадує як гарний урок.  Врятувало те, що на слухання не зявилися учасники процесу, і засідання відмінили. Відтоді -  обовязково намагається ретельно підготуватися.
              Вона вивчала справи, а справи навчали її. Памятає, якось слухалася справа за фактом вбивства. Вбивство  скоїв молодий хлопець. Його матір, педагог за освітою, усіляко захищала вбивцю, намагалася виправдати його дії. Державний обвинувач Тетяна Магалецька не втрималася і запитала у жінки: як вона, будучи педагогом, може захищати вбивцю? У відповідь почула : «Дівчинко, для мене він завжди залишиться  хорошою людиною, бо він мій син». Важко щось заперечити у таких випадках, залишається просто діяти за буквою Закону, не вдаючись до моралізаторства.
            Те, з яким запалом молодий фахівець почала працювати у судових засіданнях, не залишилося непоміченим. Вже після двох років її судової практики начальник відділу підтримання державного обвинувачення у судах прокуратури області Юрій Ігнатенко (дочасно пішов з життя) підготував інформаційний лист про позитивний досвід щодо якісного реагування на незаконні вироки. Можливо, якби це зробив хтось інший, то й не сприймалося як перший успіх. Але імя держобвинувача Юрія Ігнатенка як фахівця було не лише першим в області, а й входило в десятку кращих в Україні.
            Звичайно, від такого успіху сильного запаморочення не відбулося, але Тетяна Магалецька зрозуміла, що вона займається своєю справою. Щоправда, ще тоді не передбачала, що потрапити під пильний погляд такого зубра юриспруденції, як Юрій Степанович Ігнатенко – значить, приміряти до себе високі стандарти професійності.
            Невдовзі вона вже працюватиме в обласному апараті, потрапить під тотальну систему вимогливості, яка діяла у відділі Юрія Степановича.
            Він міг не лише помітити успіх, а й прийти до суду,  послухати, як виступає прокурор і відразу у вічі сказати про слабку підготовку. Безкомпромісність керівника не була легкою обставиною, зате була гарним стимулом  до удосконалення.
            А справи щоразу були складнішими і складнішими. І не лише тому, що злочини за кваліфікацією вимагали суворого покарання. Справді, прокурор Тетяна Магалецька, могла плакати разом із матірю, дитину якої безжально вбито, а могла бути непохитною і просити  максимальну міру покарання. Час підтверджував справедливість її суворої непохитності: засуджені, відбувши по 15 років покарання і повернувшись додому, при зустрічі пізнавали прокурора, віталися, а значить, визнавали її правоту.
            Нелегким було, наприклад, слухання кримінальної справи, під час якого просила за скоєння злочину розстріл. Дорослий чоловік, сусід, цинічно вбив 13-річного підлітка, після чого обшукав помешкання, знайшов 81 гривну і пішов купувати вино для випивки. Суд погодився з державним обвинувачем і засудив до розстрілу. На той час в Україні запроваджено мораторій на таку міру покарання, тому замінено на довічне ув’язнення.
             Якою не була б місія державного обвинувача, його серце ніколи не зачерствіє до людської біди. В ньому карбується людське горе, а в памяті – слова:                
             - Від горя, що нас спіткало, у мене посивіли не лише скроні. У мене посивіла душа. – Так висловив свою трагедію на суді батько, чийого сина насильно позбавлено життя. Вони й понині відлунюють болем.
               Після слухання цієї справи у суді до прокуратури області він надішле коротенький лист, у якому у декількох реченнях  - вся суть і смисл роботи прокурора: «Горе, що спіткало нас, було величезним, але пройти гірку стезю нам допомогли слідчий Богдан Моніч і в суді – Тетяна Магалецька. Увесь час вони тактовно та якомога безболісніше знайомили нас з  матеріалами справи». Такі листи від людей – на вагу орденів.
               Майже всі відслухані справи Тетяна Василівна памятає й досі. А хіба можна стерти з пам’яті фрагменти життя, на які не шкодувалося емоцій, душевних зусиль, співпереживань? Усі вони, наче сигнали з минулого, розкладені по поличках памяті.
              Прокурор області Микола Франтовський, здебільшого щедріший на вимогливість, аніж на похвали, характеризує Тетяну Магалецьку якнайкраще. Цінує її за професійність. Прислухається до її думки. Знає, що на будь-якій нараді, піднявши Тетяну Магалецьку, отримає найточнішу і найповнішу інформацію про стан роботи прокуратури області щодо підтримання державного обвинувачення у судах. Вона, як мовиться, завжди «у темі».
             Та й сама Тетяна Василівна зізнається, що вона «приростає до роботи».
             У відділі, який вона очолила після Юрія Ігнатенка, працює дев’ять чоловік. Коли погоджувалася на посаду начальника відділу, то, звичайно, хвилювалася, чи вдасться витримати планку такої висоти, на якій працював попередник. Та, схоже, хвилювання були зайвими. Ні, звичайно, не можна сказати, що нічого не змінилося. У Тетяни Магалецької, його учениці – дещо свій стиль роботи. Але він позначається не на якості роботи, а швидше на естетичному оформленні. Наприклад, у її кабінеті майже завжди присутні квіти. А підлеглі навіть самі інколи дивуються, як їй вдається за такою купою клопотів пам’ятати дні народження не лише їх, а й їхніх рідних.
             Це необізнаним здається, що робота прокурора – то безліч томів написаних паперів та прочитаних матеріалів слідства. Насправді у Тетяни Магалецької все присутнє сповна: й життя, і сльози, і любов. Це як складна мозаїка кольорів, що злилися пазлами у химерному візерунку.
           …Читала матеріали досудового слідства і закипала від обурення: стільки промахів, неточностей. Вирішила зустрітися зі слідчим і поговорити про те, щоб виправити всі недоречності. Молодий слідчий Михайло Магалецький здивувався, звідки у цієї, на перший погляд спокійної дівчини, стільки енергії і сміливості? Та сперечатися не став. Недоліки виправив, а от забути ту прокурорку вже не зміг. Під час зустрічей та спілкування ставився до неї вже не тільки як до професійної колеги. Та все ж, не поспішав зізнатися, що ця дівчина зайняла в його серці особливе місце.
            Період залицяння чоловіків Тетяна Василівна згадує з приємною усмішкою. Не скажеш, що їх було багато у жінки, яка ставила на перше місце у житті роботу, але кавалери були особливими. Наприклад, один з них, аби звернути на себе увагу з - поміж інших, подарував їй величезний оберемок білих троянд. Вони й понині  перед очима біліють романтичним вітрильником в океані спогадів. Хтозна, можливо «трояндовий факт» тоді й підштовхнув Михайла Магалецького поспішити з остаточним рішенням бути разом з цією вимогливою жінкою.
             Як би там не було, а сьогодні Тетяна Магалецька вдячна долі за те, що має. А має не так вже й мало: роботу, якій навіть подумки не зраджувала у найскладніші періоди життя, і сімю. Той молодий слідчий Михайло Магалецький вже давно виріс у професійного фахівця і впродовж шести років очолює відділ прокуратури області. З ним вони не тільки виправили всі неоковирності тієї першої спільної кримінальної справи, а й пліч-о-пліч ділять радісні і сумні дні ось вже понад 15 років. Попри увесь жорсткий режим прокурорського фаху, намагаються більше помічати світла, а не тіней. Швидко підростають діти: сину Андрію – 14, донечці Сашеньці - чотири рочки. Вони, між іншим, у буквальному розумінні ростуть на очах у прокуратури області. Через надмірну завантаженість Тетяна Василівна нерідко засиджується допізна, тому діти вчать уроки та малюють перші квіточки за робочим столом, у маминому кабінеті.
          - Головне – бажання йти вперед і вірити у те, що робиш, -  каже Тетяна Василівна, - а все решта обов’язково прийде.
           І важко не погодитися, бо у неї життя складається за такими принципами.
           Наприклад, нинішнього року Тетяна Магалецька отримала Подяку Кабінету Міністрів України. Це як заключний акорд подяк, які висловлювалися за її працю в офіційних і приватних листах, що надходили до прокуратури області.
          А ще сімя Магалецьких нещодавно отримала ордер на трикімнатну квартиру, бо до цього часу тіснилися в однокімнатній. Тому Новий рік зустрічатимуть  вже у новій квартирі, з новими радостями і сподіваннями.
         …Й життя, і сльози, і любов тривають.

 
 
Тетяна Гоша,
Житомир, 2008р.

кількість переглядів: 810