Логин:
Пароль:
Реєстрація Забули пароль?

01.06.2012

Зв’язковий вічності

ЗВ’ЯЗКОВИЙ ВІЧНОСТІ

Щоразу далекішою стає від нас та війна, щодалі більше

днів спливає яблуневими пелюстками по тихій річці часу.

Ось уже переступили нове тисячоліття. Але пам”ять про

долі людей, що перемогли, має бути поза часом. Бо вічність

і твориться такими долями. Такими, як у Василя

Степановича Домашенка, який з першого до останнього дня

відвоював на війні, який відстояв основні істини, одягнувши

прокурорський мундир.

Другий рік служби у діючій Червоній Армії, куди Василь Домашенко був призваний зі студентської лави Чернігівського педінституту, проходив цікаво: радіостанція, радистом якої він був, могла налагоджувати зв”язок на відстань майже 3 тис. км., що на той час вважалося неабияким технічним досягненням. Найстарший із шести син селянина-бідняка, всупереч традиціям, коли старшим судилося заробляти на шматок хліба, допомагаючи батькам ставити на ноги меншеньких, тягнувся до знань. Його здібність і допитливість помітили в армії, запропонували опанувати нове ремесло – радіозв”язок. Метикуватого радиста Домашенка поставили на відповідальну ділянку – забезпечувати зв”язок між штабом армії та літаками-винищувачами. У 116-му авіаційному полку, котрий розташувався поблизу містечка Новий Двір, що біля польського кордону, було аж 120 винищувачів.

Того дня, 22 червня 1941року, раптово сонячний спокій літа розірвали вибухи. Авіабомби, з гулом просвистівши у повітрі, рвонули зовсім неподалік дислокації авіаполку.

- Розпочинають навчальні маневри, а не попереджають, - поділився хтось із солдатів здогадкою.

- Але ж так можна й зачепити наші машини, - обурився його сусід.

- Ти дивись! Що він робить!- стривожено вигукнув інший солдат, але слова заглушив свист нової повітряної атаки.

Цього разу вперемішку із стовпом землі від розірваного снаряду у повітря піднялися уламки розтрощеного винищувача, який ще секунду тому виблискував кабіною на сонці.

Дехто із пілотів, не чекаючи команди, кинувся було до машин, щоб відвести від небезпеки, але злетіти так і не встигли… По авіаполку вівся прицільний вогонь.

Коли більше сотні підірваних винищувачів запалали вогняними факелами, стало зрозуміло, що авіаатака не навчальна… У паніці було важко зорієнтуватися, але буквально інстинктивно кинулися рятувати вцілілі рештки військової техніки. Потужна радіостанція містилася на двох автомобілях – з ними та іншими машинами відступали до Гомеля.

Таким був початок смертельного пекла для Василя Домашенка. Зненацький напад не злякав солдатів, а, швидше, навпаки: загартував, зробив мужніми і стійкими. Двадцятирічний Василь Домашенко згодом став начальником потужної радіостанції у військовій частині, яка впродовж усієї війни забезпечувала зв”язок в авіаційних полках, від якого залежали не лише успішність вильотів, а й життя пілотів.

Шалені роки війни могутнім вихором пронеслись крізь дні і ночі. Лиху чашу біди сьорбнув сповна – демобілізувався лише у серпні 1946р. Якими були ті дні і ночі – розповідають нагороди: ордени “Вітчизняної війни 2 ступеню”, “Богдана Хмельницького 3 ступеню”(це дещо пізніше), медалі “За бойові заслуги”, “За взяття Кенігсберга” – всього 13. Воював на Західному та Білоруському фронтах. Словом, був скрізь, де кипіли бої з участю авіації. А з участю авіації, як відомо, відбувалися усі вирішальні бої тієї смертоносної війни. Там, на війні, у 1943-му, зустрів і свою долю – струнку симпатичну зв”язкову Ніну…

Такої вже вдачі виявився Василь Домашенко: не раз зазираючи у вічі смертельній небезпеці на фронті, не став шукати тепленького місця після війни. Бо ж чи назвеш прокурорський хліб легким? Особливо в ті, повоєнні роки? А саме утверджувати законність, справедливість, істину взявся Василь Домашенко, закінчивши на “відмінно” (!) Київську юридичну школу. Десять місяців роботи слідчим у прокуратурі Коростишівського району засвідчили, що в органи прокуратури Житомирської області прийшов фаховий прокурор. Тому й призначили відразу прокурором Брусилівського району. Там і відбулися справжні прокурорські університети.

Що й казати, різні поняття про законність та справедливість були в той час у різних людей. Інколи, беручи відповідальність за своє рішення, доводилося відстоювати його довго та на різних рівнях.

-До цього часу пам”ятаю один випадок, що трапився у Брусилівському районі, - розповідає Василь Степанович. –Голова колгоспу склав акт про крадіжку колгоспного майна, привіз у прокуратуру та почав вимагати від мене, як прокурора, негайно порушити кримінальну справу. Коли ж я ретельно вивчив ситуацію, з”ясувалося, що багатодітна мати взяла з колгоспного поля декілька качанів кукурудзи, щоб наварити поїсти голодним дітям. Жінка, чоловік якої служив в армії, з усіх сил викручувалася, щоб самотужки прогодувати малолітніх дітей. І що ж? Я повинен за це порушити кримінальну справу?

Такому “шукачу справедливості” прокурор Домашенко відмовив у порушенні кримінальної справи. Не став садити за грати матір, яка рятувала від голоду дітей. І тоді закрутився механізм на повну потужність проти самого прокурора! Звинуватили Домашенка: ліберальничає, покриває злодіїв, безпринципний. “Справу Домашенка” винесли на сесію райвиконкому. Перед тією сесією ніч не спали разом із дружиною. Але коли на сесії Домашенко виступив і сміливо заявив про свою позицію, захистив нещасну жінку, якій треба було допомогти, а не карати, зал підтримав його бурхливими аплодисментами.

-Такого не було, щоб я піднімав руки і здавався – підсумовує спогади Василь Степанович, Солдат і Прокурор.

Гортаю пожовклі сторінки півстолітньої давності, скупі свідки бурхливої історії, збережені в особовій справі Домашенка. “За сім місяців закінчив слідство по 38 кримінальних справах”, “Прокурор разом із народним суддею щоквартально аналізував стан судимості у районі“, “Нетерплячий до недостатків”, “Виступив проти критики”, “Оголошено догану”, “Оголошено подяку за успішне заочне навчання в університеті” ( закінчив Київський державний університет –юридичний факультет). З коротких скупих фраз вимальовується твердий характер та неабияка працездатність прокурора.

На прокурорській ниві Василь Степанович пропрацював не мало – не багато – 30 років, 23 з яких обіймав посаду прокурора району у різних районах Житомирської області. Щоправда, усіх подяк та нагород і не підрахувати – більше десятка. Але найголовнішим своїм капіталом вважає те, що вдавалося дотримуватися принципу порядності, хоча не завжди і не всім це подобалося.

Серед тихого плину нелегких пенсійних буднів Василь Степанович Домашенко із дружиною Ніною Степанівною весну очікують найдужче. І не лише тому, що нарешті довгі зимові вечори змінюються світлими сонячними днями, які приносять оновлення усій природі, вдихають енергію життя, розпалюють найменший вогник надіїї та сподівань. Просто саме весною відзначається 9 Травня, день, який вони вважають своїм другим народженням. Своїм та землі, яку відстоювали у тій далекій війні.

З 1943 року – разом по життєвій стежці. Там, на ній, залишилися небезпечні міни та снаряди війни, болючі постріли та вибухи несправедливості мирного життя, від яких завмирало серце в обох та приходили безсонні ночі. Там, на крутій стежці – найтяжча втрата – завчасно пішов із життя син.

Але Василь Степанович разом із бойовим другом, життєвим товаришом, люблячою і турботливою дружиною Ніною Степанівною, як завше, зі щемом у серці зустрічають чергову свою весну. Дарма, що впевненості та твердості на 86-му році більше у погляді, аніж у рухах. Сказано ж: очі – душа людини. А душа у нього переможця. Переможця зла, підступності, насилля. Переможця слабкодухості, примітивності. Душа зв”язкового, покликана у вічність посилати сигнали добра, справедливості, чесності, життєдайності, миру.

Тетяна Гоша,

м. Житомир, 2005 р.

кількість переглядів: 75228