01.06.2012

Не канув у забуття

           Велика Вітчизняна війна 1941-1945 р.р. – трагедія, яка не лише чорним вихором вихопила десятки мільйонів людських життів, а й обпалила мільйони доль жахливими жорстокими подіями, котрі іржавим осколком спогадів навічно зачаїлися у пам”яті. Серед таких – Дмитро Тимофійович  Круть, який 17-річним у грудні 1944р. розпочав  службу  комендором, згодом  - старшиною команди штабу 204 окремого артдивізіону Володимиро-Ольгінської військово-морської бази Тихоокеанського флоту. Тоді, у 1945році, коли гітлерівські війська билися в агоністичній конвульсії, очікувалася небезпека від Японії, котра виступала у війні союзником Гітлера. У бойових діях проти імпералістичної Японії і брав участь Д.Т.Круть. Має нагороди – орден “Вітчизняна війна 2 ступеню”, медалі “За перемогу над Японією”, “За доблесну працю у роки Великої Вітчизняної війни 1941-1945р.р.” та інші. А повернувшись на рідне Полісся, пішов на передову мирного життя – служити  Закону- працювати в органах прокуратури.
       А втім, ще на початку війни, котра застала Дмитра 13-річним підлітком вдома, у с.Деревички Любарського району, він набачився жорстокості фашистів. Особливо лютими окупанти були до євреїв. Час від часу їх збирали –щоразу знаходився “доброзичливець”, який  видавав навіть трирічних дітей – і тоді їх везли на розстріл. Очевидцем такої нелюдської жорстокості був і Дмитро. Якось він з двома дівчатками –односельцями вирушили до Любара – дізнатися, чи справді там діє гімназія – хотілося ж вчитися! Коли підходили до с.Піщане, помітили вантажівки, котрі звозили людей. Неподалік села був виритий котлован. До нього й доставляли євреїв, розстрілювали й кидали у яму. Тих, хто пробував втекти – наздоганяла куля… Таким було  життя в роки окупації.
      Тому коли батько пізньої осені 1944 року, прийшовши у короткочасну фронтову відпустку (отримав її як нагороду за успішне бойове завдання), пообіцяв Дмитру взяти його з собою на фронт, він безмежно зрадів. Але у військкоматі бажанням потрапити на фронт розпорядилися по-іншому, пославши Дмитра та інших хлопців з України нести службу  на береговій обороні  військово-морської бази Тихоокеанського флоту. Там, окрім дивізіону торпедних катерів, які несли варту від можливого вторгнення Японії з водного простору, було розташоване і спеціально виготовлене військове обладнання, зокрема, потужні  гармати, лише один снаряд до якої важив 45 кг. Їх і обслуговував новобранець Дмитро. Памятаються донині не лише могутні вистріли з гармат, а й  урочисте сяйво салюту, яким спалахнула вся військова база:  так святкували радісну звістку про перемогу над Гітлером.
      Але додому Дмитро Круть повернувся лише після закінчення військової служби,  у 1951 році ( служба на військово-морських базах тоді тривала  пять років). І відразу – на дворічне  навчання у Київську юридичну школу.
             Народний слідчий прокуратури м.Житомира – з цієї посади розпочалася  прокурорська біографія Дмитра Крутя. А далі – нелегкі будні слідчого, помічника прокурора області по спецсправах, прокурора відділу прокуратури області, начальника слідчого відділу та відділу  з нагляду за розглядом у судах кримінальних справ.  Це лише основні посади, на яких працював Д.Т.Круть в органах прокуратури впродовж 43-х років. Але на якій посаді він не працював би, завжди найперше був вимогливим до себе, щоразу все вище і вище піднімаючи планку досягнутого. Не вистачало знань – пішов вчитися, здобув вищу юридичну освіту у Київському державному університеті. Неодноразово отримував і подяки за свою працю, нагороджений знаком “Почесний працівник прокуратури України”, має звання старшого радника юстиції.
       Зважаючи на фаховий підхід до роботи, глибоке різнобічне вивчення кожної справи, яка потрапляла до Дмитра Тимофійовича, йому доручали чи не найскладніші та найвідповідальніші завдання. Чимало з них Дмитро Тимофійович пам’ятає і донині, дарма що пройшло стільки років – самому ось вже 79-й іде. Бувало, що інколи історичні документи повертали його до грізних подій окупаційих часів Великої Вітчизняної війни.
 Так трапилося, коли черговий раз доручили вивчати матеріали по реабілітації жертв політичних репресій. До цієї роботи поставився досить відповідально – адже за кожним папірцем – трагічна доля людини, цілої сім’ї. Реабілітаційну справу старости Розгону, зокрема, щодо обгрунтованості засудження його до смертної кари вивчав особливо ретельно та прискіпливо, адже староста діяв саме  на території рідного  Дмитрового села та навколишніх сіл. Німецький прихвостень запамятався ще з дитинства  особливою жорстокістю: не жалів навіть маленьких дітей. Усі ці факти були описані у судових матеріалах, де, зокрема, розповідалося,  що староста Розгон з поліцаями  взимку напівроздягнену трирічну Ніну, доньку українки Олі Марценюк та єврея Шварца Мошко, разом з іншими євреями забрали і повезли на  розстріл. Серед інших документів збереглося і свідоцтво про смерть маленької Ніни, виписане Романом Розгоном, в якому зазначено, що 19 лютого 1942 року Ніна вбита “як півжид”. Чи має право на реабілітацію така людина? Мабуть, ні в кого не виникне сумнівів щодо справедливості  вироку старості Розгону, якого було засуджено до смертної кари. Таким було і рішення прокурора  Дмитра Крутя.
           Такі справи вимагають від прокурора не лише високого професіоналізму, а й неабияких душевних сил. Скупі рядки в особовій справі стверджують, що в цілому Дмитро Круть підготував висновки про відмову в реабілітації щодо 114 засуджених та про реабілітацію щодо 83-х осіб.
          Невблаганно спливає час. Різні турботи завдають клопоту і в пенсійний період людського життя. І сьогодні Дмитро Тимофійович намагається так же стійко зустрічати усі клопоти, як і 20, 30 років тому. А ще – з певним відсотком мудрості сприймати кожен прийдешній день. Наприклад, памятаючи про скороминучість не тільки років, а й століть, для дітей, онуків та правнуків написав свої спогади, своєрідну сімейну хроніку, яку назвав “Наш рід і його гілки”. А що – раптом колись хтось з нащадків продовжить. У цьому ж і є сенс нашого життя, щоб долі людські не канули в забуття, щоб ніякі війни не зламали твердості духу.       
 

 
Тетяна Гоша,
м. Житомир, 2005р.

кількість переглядів: 74742